Пісківська громада

Київська область, Бучанський район

с. Мигалки

Село Мигалки розташоване на заході Бородянського району за 35 кілометрів від районного центру. На 1 грудня 2015 року в селі налічувалось 502 двори і проживало 1123 чоловіки.

На злитті двох річок – Тетерева та її правої притоки лісової красуні Кодри – на самому узліссі розташувалось село Мигалки. Про поетичну назву села існує гарна легенда. Колись, ще в сиву давнину, Тетерів був повноводним та швидкоплинним, багатим на рибу. Ну, і звісно, біля нього рибалки ціле літо рибу ловили і в куренях жили, деякі – то й хати побудували. Вночі, бувало, як розведуть на березі багаття, як засвітять рибальські вогнища, то все палає-миготить. А люди з протилежного берега дивляться та запитують, що воно за «мигалки»? От із цього і виникла назва села.

Друга легенда про походження назви села основана на широко розповсю­дженому в ті часи народному промислі – курінні деревного вугілля. Навко­лишні ліси та великий попит на це вугілля дозволяв нашим предкам займа­тися цим промислом круглий рік. День і ніч навколо поселення горіли вогні, які і послужили основою для назви села.

Непрохідні ліси, неосяжні заплавні луки в буянні різнотрав'я і квітів – рай для бджільництва, сінокосіння, випасу худоби. З давніх-давен бджільництво, рибальство, тваринництво, лісові промисли були для мигальчан основним заняттям. До цього часу подекуди висять у лісі і на луках на найвищих деревах колоди-дуплянки, де роїлися бджоли.

Коли виникло село – невідомо. Перші згадки про Мигалки датуються датуються  першою  половиною  XV ст.  (1415 р.). Український історик П.Клепатський у 1912 році в дослідженні про Київську землю Литовського періоду про Мигалки писав таке:

Село Мигалки – на Тетереві. По запису про грошову та медову данину:

«У Мигальчичах 2 ведра мёду» йшло на користь св. Софії. В середині XVI ст. одна служба в Мигальчичах була дана церковному слузі Матфею Мільковичу: «в том же селе человек прихожий дал тому же Матфею на служ­бу и жребей пустий» (люстрація 1552 р.)

Але більш детальну згадку про село зустрічаємо в праці Деонтія Похилевича:

[Село Мигалки] – по правій стороні Тетерева, напроти самих Макалевичів, але відділене від них болотяними луками на 4 версти. Село це належить до маєтку графів Браницьких.

Жителів обох статей 495. В селі знаходиться приписна Олександра Невського церква, дерев'яна, збудована біля 1820 р. Нині є задум утворити  при ній самостійну парафію, з зарахуванням до неї сіл, які лежать по праву сторону Тетерева, і з перенесенням штату Каменської церкви.

В кінці XIX ст. Мигалки були великим селом Вишевицької волості Радомишльського повіту:

В селі дворів – 163, жителів обох статей – 985 чоловік, із них чоловіків –

489 та жінок – 496. Головне заняття жителів – землеробство. Відстань від повітового міста до села – 25 верст...

В селі налічується землі – 6784 дec., із них належить поміщикам – 6040 дec., церкві – 30 дec. та селянам – 714 дec. Село належить графу Владиславу Олександровичу Браницькому. Господарство в маєтку веде управи­тель Карл Янчевський. Система господарства – трипільна.

В селі є 1 православна церква, 1 церковнопарафіяльна школа та 1 кузня.

Про село тієї пори розповідає місцевий краєзнавець М. Герасименко:

Біля села проклала своє русло і річка Тетерів. Зараз вона протікає по­серед лугу. За моєї пам'яті це вже третє русло, яке зробила собі річка.

Зросла в Мигалках і гарна церква. Ліс для неї дала пані Боліса Браницька. Таким же чином була побудована і невеличка школа. Під час Великої Вітчизняної війни церква згоріла. На її місці побудували клуб.

Основним заняттям селян було сільське господарство і робота в лісі. Кожен господар мав воли або коні, одну-дві корови. Мало хто в селі не мав тягла. У селі було три кузні, мали своїх шевців.

Серед корінних жителів Мигалок зустрічаються прізвища: Науменко, Герасименко, Петренко, Сіренко, Грищенко, Семененко, Микитенко, Ігнатенко, Коваленко,  Шевченко.

Село, як і нині, ділилося на три частини - Сидорівщина, Мантин і Канава. Канава дістала свою назву від того, що по ній протікала невеличка річечка, яка ділила село навпіл. Біля теперішнього будинку церкви знаходився місток через Канаву. На річечці стояли крупорушка і млин. У долині Тетерева в око­лицях села знаходяться до 25 озер і озерець: Рови, Борове, Вовче, Гирло, П'ята­чок, Мусійчукове, Близнюки, Ковтьоба, Жукове та інші. На річці Кодра  (Тростянка) бу­ли споруджені ставки, сажалки, зимувальники для маточного поголів'я риби. Вони надавали надзвичайної краси місцевості.

Дореволюційні Мигалки так описує М. Герасименко:

В центрі села стояла гарна церква. Крім неї, була школа і приватна крамниця.

Панської землі в нас не було, тільки ліс, що нагадував парк з ідеальним порядком. Єгерів не було, а була лісова охорона. В хащах водились дикі кози та кабани. Навколишні ліси належали графині Браницькій, яка жила в Києві на Подолі, а керував усім лісничий.

Дорога з Мигалок до Язвинки була обгороджена з обох боків, і по ній гнали худобу в Київ на бойню.

Гроші цінилися так: корова – 15-20 рублів, сало – 5 коп. за фунт. Сі­льський староста одержував 5 рублів, його писар – 3 руб.

Жили в нас славні музиканти: Ясон Зарудський, Славко Захарченко, чоботарі – Дем'ян Савченко, Левко Петренко, кравці – Микола Семененко, Григор Савинський.

В селі жило кілька єврейських сімей: Боруха, Мошки, Ароля та Пиня. Борух та Мошка мали свої крамниці. Пиня займався торгівлею м’яса, ку­пував худобу у селян, різав її і продавав. У1920 році Борух разом з іще одним односельцем виїхав до Америки. Пиню і Мошку розстріляли фашисти.

В Рудні Мигальській було побудовано панську лісопилку, де виготовляли шпали для потреб залізниці, яка будувалась неподалік. З цієї пори і почалось соціально-економічне піднесення села Мигалки. Селяни проводили рубку свого лісу, розпилювали його на лісопилці і везли продавати в південні повіти губернії. Об'єднавшись у кооператив, жителі села придбали локомобіль, збудували млин, крупорушку, установили пилораму. З усіх навколишніх сіл возили в Мигалки молоти зерно, дерти просо, пиляти ліс тощо.

Буремне життя перших десятиліть XX ст. не обминуло Мигалки. Село бу­ло ареною боїв під час громадянської війни, в якій брали участь і жителі села. 14 чоловік із тих, хто воював у червоноармійських загонах, були нагороджені урядовими нагородами.  У 1920 році під час відступу польської армії на околиці села відбувся жорстокий бій за переправу (дерев'яний міст через Те­терів). Серед загиблих був командир Таращанського полку П.С.Кабула, якого і поховано на Мигалківському кладовищі.

В період непу в селі збільшилась кількість людей, які займались підприємництвом. Були побудовані ще два водяні млини, пилорама, поширилась то­ргівля з іншими повітами. В 20-х роках в Мигалках був паровий млин, стаці­онарна молотарка, крупорушка, лісопилка, водяний млин, зарибнені ставки, торгові лавки.

У 1922 році було утворено ТСОЗ, а на початку 30-х років – сільськогоспода­рську артіль. Першим головою колгоспу був Яків Лаврентійович Сіренко. Як відомо, колективізація вершилась силовими методами. Ставки, лісопилка, млини, худоба, коні, реманент – все відібрали у людей, все стало колгоспним. Майже кожен третій господар у селі був розкуркулений. Серед тих, хто не повернувся з Півночі та Сибіру, були Давид Герасименко, Андрій Петренко, Дмитро Науменко, Тимофій Герасименко, Тимофій Савченко.

За примусовою колективізацією прийшов голодомор. В порівнянні з ін­шими селами та регіонами Мигалки постраждали менше – багато людей пра­цювало на державних підприємствах, на залізниці, на лісопилці, в лісгоспі. Померли, в основному, ті, хто був не зайнятий на виробництві та ті з розкуркулених сімей, у яких було все відібрано.

В кінці 30-х років справи у колгоспі пішли на краще. Площа сільгоспугідь на той час становила 800 гектарів орної землі та 400 гектарів луків. Швидкими  темпами розвивалось тваринництво. В господарстві був паровий млин, стаціонарна молотарка, лісопилка, велика пасіка, рибні ставки. Все це при­носило прибутки.

У 1928 році в селі була побудована нова семирічна школа. Серед перших учителів були: М. Д. Довгаленко, П. А. Бойченко, Л. Ф. Задвірна, Редька, Молчановський.

На початку Великої Вітчизняної війни Мигалки входили у східну частину Коростенського укріпрайону. Для зміцнення оборони за селом на протязі декількох кілометрів був викопаний протитанковий рів шириною шість ме­трів, глибиною 3-4 метри. На його спорудженні було задіяно близько п'яти тисяч людей з декількох районів. Все це не вплинуло на просування німецьких танкових колон, які в перший же місяць війни підійшли до річки Ірпінь. В липні та серпні 1941 року бої точилися одночасно і в Коростенському укріпрайоні, і в Ірпінському на підступах до Києва.

Ареною боїв стали і Мигалки. П'ять днів війська Червоної армії утриму­вали оборонні рубежі неподалік села. Багато загиблих воїнів поховано на нашій землі. Постраждало і село: від мін та снарядів згоріло багато хат, згоріла і церква, переобладнана під клуб.

Більше двох років село знаходилося під німецькою окупацією. Багато на­ших односельців зі зброєю у руках захищали рідний край на фронтах, в пар­тизанських загонах та підпільних організаціях. Під час війни загинуло 180 жи­телів Мигалок, 20 чоловік було закатовано в застінках гестапо. Уродженцю се­ла Г. Н. Петренку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Визволили Мигалки в листопаді 1943 року. Почалася відбудова. З велики­ми зусиллями, впрягаючи в ярма корів, возили ліс, будували хати, орали зе­млю, підіймали колгосп. І тут потрібно схилити голову перед Меланією Трохимівною Герасименко – першим головою колгоспу після визволення села. Весь тягар відбудови колгоспу ліг на її жіночі плечі.

В середині 50-х років внаслідок об'єднання кількох невеликих сільськогосподарських артілей було утворено колгосп «Нове життя». До складу цього колгоспу увійшли землі Мигалок, Пісківки та Раски. У 1957 році було побудовано цегельний завод, який не тільки задовольняв потреби колгоспу, а й виготовляв цеглу на продаж. Цей завод був збудований ще до колективізації. Ось що розповідав М.Герасименко:

В 20-х роках група селян Мигалок побудувала цегельний завод. Ця ар­тіль виготовляла сирівку і палянку, запаси глини були дуже великі. Працю­вали дружно. За один рік побудували шопу для сушіння цегли та для її ви­палювання. Все робилося вручну, в артілі було 12 чоловік, дві пари коней. За день виробляли 7200 штук цегли, і якість її була дуже високою. Покупця­ми були склозаводи в Кодрі та в Білій Криниці, а також самі селяни. Арті­льники гарно заробляли, хоча завод працював тільки влітку.

Та прийшла колективізація, забрали цегельню від артільщиків і не за­платили їм жодної копійки. Та ще й багатьох відправили до Сибіру.

Після війни завод розбудувався.

Були побудовані ферми, гаражі та інші господарські приміщення. В кол­госпі було велике рибне господарство з вирощування мальків коропа. У 1956 році був відкритий новий будинок культури, закуплені духові та струнні музичні інструменти.

В  Мигалках традиційно на високому рівні розвивалась художня самодіяльність. Талановиті мигалківські співаки, му­зиканти та аматори сцени славились не тільки в районі, а і в області.

У 1970 році Мигалки були великим селом, населення складало 1382 чоло­віка. До Мигалківської сільради також відносилось село Рудня Мигальська. Кол­госп «Нове життя» мав 2,4 тисячі гектарів сільськогосподарських угідь, з них 777 гектарів – орної землі. В селі були восьмирічна школа, клуб, бібліотека.

Парафіяльна школа в Мигалках була відкрита ще у 1891 році. В ній нав­чалося біля 15 школярів. У 30-х роках школа стала семирічною, було збудовано новий шкільний корпус. Дітей було так багато, що існували паралельні класи. В 70-х роках школа вже розташовувалась у семи корпусах. У 1980 році було збудовано нове приміщення школи. Мигальська школа була одна з найкращих у районі, їй було присвоєно звання «Зразкова школа області». Із 1993 року школа стає середньою. У 2001 році - це вже навчально-виховне об'єднання «загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дитячий садок», в якому налічувалося 220 учнів та 40 дошкільнят. Навчально-виховний процес забезпечували 23 вчителі.

В селі стояла надзвичайно гарна і багата церква, побудована ще у 1880 ро­ці. Біля неї знаходився старий цвинтар. В 30-х роках церкву закрили, парафію ліквідували, а храм переробили під клуб. Під час війни він згорів. В 90-і роки парафію було відновлено, і церква існує в пристосованому приміщенні.

В Мигалках храмове свято 14 жовтня в день Покрови Пресвятої Богоро­диці.

Мигалки славились і славляться зараз своїми талановитими людьми. Не можна не згадати, наприклад, Івана Васильовича Корякіна. Інвалід без ноги, майже незрячий, талановитий скрипаль, він безкоштовно навчав молодь села грі на струнних інструментах, баяні, акордеоні: мало було в Мигалках молодих людей, хто б не навчився у Івана Васильовича нотній грамоті і грі на якомусь інструменті. Він був незмінним учасником сільської художньої самодіяльності. Довгі роки зачаровував усіх своєю грою створений ним струнний оркестр «Струмок». Багато нагород завоювали і «Троїсті музики».

Інша талановита людина – Клим Дійович Науменко – майстер з виготов­лення гармоній та баянів. Від початку до кінця все робив сам, своїми руками – справжній народний умілець. Вироблені ним інструменти славились далеко за межами області. Його син Петро успадкував від батька музичний талант – він настроювач музичних інструментів, відомий в Україні майстер. А скільки ще в селі було і є талановитих бондарів, столярів, теслів, пічників та інших майстрів своєї справи!

Особливо прославили своє село народні майстри з обробки дерева. У свій час у Мигалках працювала художня майстерня, де виготовлялись вироби з де­рева, які експонувались на багатьох виставках. Серед народних умільців осо­бливо славились сім'ї Корякіних та Шевченків.

Династія Корякіних почалась із нині покійного Валентина Івановича Ко­рякіна –  заслуженого народного майстра України, члена Спілки майстрів на­родного мистецтва України, роботи якого неодноразово виставлялися на об­ласних та всеукраїнських виставках та зберігаються в музеях України. Серед виробів талановитого майстра особливою вишуканістю відзначалися шка­тулки та хлібниці, виплетені із соснового кореня.

Справу батька продовжує син Олександр (різьба по дереву) та дружина В. І. Корякіна Раїса Володимирівна (плетіння із коріння сосни). Вони теж члени Спілки майстрів народного мистецтва України, неодноразово були уча­сниками всеукраїнських та міжнародних виставок та конкурсів майстрів на­родних ремесел.

При сільському Будинку культури діє фольклорно-етнографічний колек­тив «Берегиня» – двічі  лауреат обласного фестивалю ім. П. Чубинського «Онуки полянські».

Серед відомих людей села – уродженець Мигалок генерал-майор М. П. Са­вченко. З 1919 року своє життя він пов'язав з Червоною армією. У  1937-1939 ро­ках був військовим аташе в Афганістані. Пройшов всю війну в діючій армії. Після війни був призначений начальником кафедри збройних сил зарубіжних країн Військово-дипломатичної академії. В 60-70-х роках М. П. Савченко пра­цював завідуючим кафедрою Інституту країн Азії та Африки. Нагороджений шістьма орденами та багатьма медалями.

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь